УКР EN

Категорія: Загальне

  • Травма і фемінізм: як зцілює підтримка

    Поняття, що їх використовують у щоденному спілкуванні, часто знецінюються, ніби тканина знебарвлюється від багаторазового прання. Зрада, перемога, депресія — перелік можна продовжувати. Травма як психологічний термін не виняток. Буквальний переклад слова «травма» з грецької — рана. І якщо з медичним означенням усе зрозуміло, то що таке психічна травма, чим вона відрізняється від стресу та чому її наслідки можуть переслідувати нас усе життя, не даючи проживати його повноцінно, очевидно не для всіх.

    Психічну травму може викликати як об’єкт (наприклад, людина, яка чинить психологічне чи фізичне насильство), так і подія (війна, катастрофа, смерть близької людини). Ще 1895 року Фройд у праці «Дослідження істерії» писав: «травматичний вплив може мати будь-яка подія, яка викликає болісне почуття страху, сорому, душевного болю». Сила чинника, потрібна для виникнення психічної травми, суб’єктивна. За аналогією з хворобою, травма може бути гострою або хронічною.

    На відміну від травми, стрес — реакція на менш драматичні для особистости події, що зазвичай має два відомі виходи — бийся-біжи або замри. Травма настає там, де емоційний процес або афект такі великі, що жодна з цих стратегій не спрацьовує. Якщо стрес — неодмінна частина нашого життя, травма — це те, що загрожує функціонуванню. Простіше кажучи, стрес — це вм’ятина від удару на гнучкій поверхні, що згодом розправляється і набирає попередньої форми, травма — вм’ятина на металі.

    Досліджуючи травму на практиці, Фройд дійшов висновку, що її переживання сягають корінням раннього дитинства. Тоді й формуються так звані примітивні стратегії психічного виживання. Примітивні, бо для дитини ще не доступний широкий діапазон гнучкіших реагувань. Дитячі травми закріплюють ці механізми відповіді на травмувальний чинник на все життя, тому і в дорослому віці людина так само вдається до примітивних захистів.

    Витіснення

    Одна

    з особливостей психоаналізу, яка відрізняє його від інших напрямів психотерапії, — визнання несвідомого як частини психічного апарату. Велику увагу приділяється вивченню захисних механізмів, які діють на рівні несвідомого і захищають Его (або свідомість) від «дискомфортного зовнішнього світу, створюють такий його образ, у якому людина могла би безстрашно діяти»[2]. Отож психологічні захисти мають два протилежні аспекти. З одного боку, бережуть свідомість від «пошкодження», якого можуть завдати нестерпні почуття, що виникають у відповідь на несвідомі імпульси або взаємодію із зовнішнім світом. З іншого боку, модифікують реальність, позбавляють контакту з нею та доступу до власних переживань. «Якщо сприйняття реальности викликає незадоволення, то істина приноситься в жертву». Стикаючись із травматичним переживанням, психіка не має кращого варіанту, як «спотворити» картинку реальности або вдатися до прийому «не пам’ятаю, значить не було».

    Витіснення — один із засадничих захисних механізмів, який полягає в евакуації й дальшому утриманні в несвідомому нестерпних почуттів. Американська психоаналітикиня Ненсі Мак-Вільямс підкреслювала, що витіснення відрізняється від простого забування тим, що йому підлягають лише небезпечні для психічної сталости переживання. Отже, витіснення становить собою запобіжник, який спрацьовує, коли рівень напруги загрожує сталости психіки. Схоже працює дисоціація — відщеплення болісних почуттів — страху, сорому, злости, відчуття непричетности до того, що відбулося. Багато постраждалих від стихійного лиха чи насильства кажуть, що бачили себе під час травматичної події з боку і не відчувають 


    Здавалося б, витіснення виконало свою захисну роль і людина може жити собі далі. Проте цього не відбувається і витіснена травма продовжує впливати. По-перше, психічне самозбереження, покликане захистити від дальшої травматизації, на думку сучасного психоаналітика Дональда Калшеда, починає «грати роль головного чинника спротиву будь-яким спонтанним проявам Я у взаємодіях із зовнішнім світом»[5]. А що відбувається з витісненим переживанням? Розвиваючи теорію травми, Фройд зазначав, що «психічна травма [...] діє як чужорідне тіло, яке після проникнення всередину ще довго залишається дієвим чинником»[6].

    Чому так важко подолати наслідки травми і не ретравматизуватися знову?
    Часто основна проблема психологічної ретравматизації — неможливість припинити дію травматичного чинника. Особливо це стосується травматизації жінок, які перебувають у токсичних стосунках. Спричинюють це як зовнішні, так і внутрішні фактори — наявність агресора та психологічні захисти від ситуації. Продовжуючи тему спотворення реальности примітивними захисними механізмами, варто згадати про поняття «згода на невдоволення»[7], яке описав угорський психоаналітик Шандор Ференці. Так він означив процес, який відбувається в психіці, коли вона опиняється в травматичній ситуації. Це компромісне рішення, яке маскує незадоволення під так звану «норму», щоб уникнути почуттів, пов’язаних із переживанням цього незадоволення. Тобто психіка вдає, що стосунки з агресором «нормальні».



    Інший захисний механізм, за Ференці, — ідентифікація (або ототожнення) з агресором. Тлумачення цього механізму близьке до відомого «стокгольмського синдрому» — поняття, яке сформувалося після подій 1973 року в столиці Швеції. Озброєний Ян Ерік Улсон увірвався в приміщення банку і взяв у заручники чотирьох людей, вимагаючи гроші, свободу своєму співкамернику й авто. Пізніше заручники, визволяти яких довелося за допомогою газової атаки, зокрема, говорили, що боялися дій не злочинців (Улсона й співкамерника, якого привезли на його вимогу до захопленої будівлі), а поліції. Ба більше, пізніше вони допомагали Улсону і його другові найняти адвоката для суду.

    Чому так відбувається? Як уже сказано, створюючи відчуття катастрофічної нестабільности й небезпеки, травма відкидає психіку назад, тобто викликає психологічний регрес, змушуючи несвідомо звертатися до захисних механізмів, які в дитинстві гарантували індивіду захист. Згідно з теорією Ференці, страх дитини, яка зазнає насильства, такий нестерпний, що змушує її психіку взагалі ліквідувати агресора з об’єктивної реальности і зробити частиною свого Я. Напади на особистість переходять із зовнішнього на внутрішнє поле бою. Дитина ніби мімікрує під того, хто завдає їй болю, намагається вгадати його бажання й відповідати їм. Водночас вона бере на себе почуття провини аб’юзера — така ілюзія дозволяє психіці врятуватися від переживання повної втрати контролю над ситуацією. Зважаючи на регрес дорослої психіки в разі травми, ідентифікація з агресором може відбуватися в будь-якому віці. Це почасти пояснює, чому важко піти від людини, яка чинить домашнє насильство: адаптація жінки до пригнічення в її сім’ї, якому часто передує насильство в батьківській сім’ї і системне пригнічення патріархального суспільства, не дає побачити себе окремо, мало того, змушує вважати себе винною. Ідентифікацію з агресором можна вважати причиною категоричної незгоди окремих жінок із феміністичною повісткою в розрізі актуальности проблеми домашнього насилля, об’єктивації й базової нерівности. Порівняймо: стокгольмські заручники відмовлялися свідчити проти Улсона і його товариша.



    Наштовхуючись на нерозуміння і неприйняття своїх почуттів, дитина може вирішити, що причина її болю — власний «дефект». Це хибне уявлення травмована людина може пронести крізь усе життя, звинувачуючи лише себе та підміняючи свою суб’єктивну реальність чужою. Як і у випадку ідентифікації з агресором, так вдається зберегти зв’язок, наприклад із нечуйним партнером.

    Теоретики об’єктних відносин припустили, що значимі люди, які оточують нас у дитинстві, репрезентуються в психіці, стаючи її складниками. За аналогією з ототожненням, стосунки з цими людьми продовжують розвиватися внутрішньопсихічно. Якщо над дитиною чинили насильство, такі об’єкти розміщуються в психіці і стають «нападниками» — такими, що знущаються все життя (найпростіший приклад цього — «внутрішній критик»). Як і під час ідентифікації з агресором, людина може надалі ідеалізувати «погані внутрішні об’єкти», щоб упоратися з їхньою нестерпністю. З цього виникає плутанина: яке поводження з нею вважати прийнятним, а яке — ні? Отже, захисні механізми хоч і дозволяють зберегти психічний гомеостаз, роблять при цьому ведмежу послугу, не дозволяючи вийти із замкненого кола травми.



    Термін «навчена безпорадність» (learned helplessness) запровадив американський психолог-позитивіст Мартін Селлігман, досліджуючи причини і способи подолання депресії. У 1967 році він здійснив серію експериментів над собаками, які отримували легкі розряди струму. Усі собаки мали доступ до кнопок, на які могли тиснути головою, з тією різницею, що частина собак могла в такий спосіб припинити дію струму, а для іншої частини собак натискання кнопок ні до чого не призводило. Наступного дня собак помістили в клітку, яка складалася з двох відсіків, розділених невеликим бар’єром. До підлоги першого подавався струм. Собаки, які навчилися контролювати дію струму в перший день, почали перестрибувати через бар’єр, щоб утекти в другий відсік. А ті, які не мали впливу на ситуацію під час першого раунду дослідження, навіть не намагалися подолати цю перешкоду.

    Згодом Селлігман провів низку експериментів за участи студентів, використовуючи шумовий подразник, і отримав подібні результати з тією різницею, що люди, почуваючись безпомічними, питали себе, чому так сталося. Психолог назвав це «пояснювальним стилем» (explanatory style). Як показало дослідження, певний відсоток людей уважав, що погані речі траплятимуться й далі, адже вони самі їх спричинили. Така відповідь завдає удару по мотивації (людина більше навіть не намагається щось змінити), емоційній і когнітивній сферах (негативний досвід екстраполюється на інші ситуації). Проте Селігман вірив у так званий навчений оптимізм, який досягається, коли людині показують альтернативні способи реагувати. На відміну від психоаналітичних теорій, ця тяжіє до когнітивно-біхевіорального підходу, висуваючи на перший план не роботу з несвідомим, а навчання нових стратегій. Такі методи показують причини неможливости вийти з травми, послуговуючись лише власним досвідом і почуттями.

    Вплив чоловічої і жіночої соціалізації на переживання травми
    Психічне здоров’я тісно пов’язано з гендерною соціалізацією як чинником, що впливає на можливості особистої реалізації, відчуття безпеки й соціально-економічне становище. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я[8], загальний показник кількости психічних розладів майже однаковий для чоловіків і жінок, але на депресію страждає майже вдвічі більше жінок у різних країнах світу. Ризик захворіти на депресію, за даними експертів ВООЗ, утричі-вчетверо вищий у жінок, які потерпали від гендерно-зумовленого насильства в дитинстві або в дорослому віці. Скажімо, після зґвалтування майже в кожної третьої жінки розвивається посттравматичний стресовий розлад.

    Розглядаючи особливості реагування жінок на травму, важливо усвідомлювати їхні соціальні передумови. Довгий час психоаналізу закидали надмірне зосередження на внутрішньому та ігнорування впливу негативних зовнішніх чинників. Завдяки розвитку феміністичної думки й поширенню інтердисциплінарного підходу вдалося досягти балансу між оцінкою впливу на ситуацію чинників об’єктивної реальности, як-от матеріальна залежність, пригнічення, нерівномірний доступ до ресурсів, культура й соціальні норми, та суб’єктивної або психічної реальности. Адже, за Гайдеґґером, не буває просто суб’єкта, без світу[9].

    Традиційне означення жінки через сім’ю, а чоловіка через професію, закріплення за жінкою сфери приватного й емоційного, а за чоловіком — публічного й раціонального окреслило певні гендерні очікування способу психологічного реагування. Наприклад, теорія про «блукаючу матку», яка є причиною істерії, на багато років обумовила жіночу психологічну неповноцінність і зверхнє ставлення до перших феміністичних виступів. Психіатрію використовували також як спосіб проявити владу, приборкавши норовливу дружину або дочку. Цей стереотип визначив ставлення до розладів психіки внаслідок травм у жінок як до хвороб, детермінованих статтю. Водночас досвід переживання психічних травм у людей із чоловічою соціалізацією стигматизувався й замовчувався, заважаючи їм звернутися по професійну допомогу.



    Феміністична психотерапія висунула на передній план генезису травми у жінок системну дискримінацію. Зокрема, представниця феміністичної психології Міріам Грінспен підкреслювала негативний вплив інтерналізованого гніву, оберненого на себе[10]. Патріархальна культура закріпила право на вираження агресії за чоловіками і табуювала жіночу агресію, яка, звісно, нікуди не зникла, а через описану вище ідентифікацію з агресором перетворилася на автоагресію. Цитуючи роман Джозефа Геллера «Щось трапилося», «дівчата, яким не виповнилося 25, згодливі та милі. Після 25 років дівчата ще більш згодливі, але сумні, а це вже не так мило»[11].

    У ситуації панівного патерналізму, який відводить жінкам роль дитини, а чоловік — це дорослий, табу на агресію унеможливлює автономію. Адже щоб відділитися від батьків, побачити себе окремою особистістю, яка без них виживе, на них треба розізлитися. До речі, вимушена й небажана економічна залежність від чоловіків відтворює ситуацію фактичного неповноліття жінки, як це було за часів, коли контакт із зовнішнім світом жінкам забезпечував опікун (батько або чоловік). Психоаналітикиня Еліс Міллер пише: «психодинамічні стратегії націлено на зростання розуміння клієнтками контекстуальних чинників і досвідів, які є причиною пригніченої фрустрації й агресії». Ці стратегії актуальні, зокрема, для терапії травм[12].

    Важливо зазначити, що вміння усвідомлювати й виражати агресію без почуття провини важливе в роботі з будь-якою травмою, зокрема спричиненою катастрофою або смертю близької людини. Адже у нас забрали щось дуже цінне, похитнули нашу безпеку і віру в те, що на нас чекає щось хороше. Коли кажуть, що фемінізм робить жінок агресивними, варто завважити у відповідь, що він урівнює їх із чоловіками в праві на здорове вираження емоцій.

    Середовище, яке зцілює
    Руйнуючи ілюзію безпеки, травма пробуджує базові тривоги — страх смерти, страх утрати, страх того, що все може зруйнуватися будь-якої миті. Саме відчуття того, що світ людей, які пережили травму, відрізняється від інших світів і принципово неспівмірний із ними, призводить до ізоляції, відчуження й самотности. Психотерапевтична робота — це одночасно віра в те, що можна бути зрозумілими і почутими, а також спосіб ідентифікуватися з тими, хто може пережити травму й одужати. Тоді набагато легше доторкнутися до переживань, які здавалися вбивчими, або принаймні прочинити двері й зазирнути в їхню кімнату. Якщо говорити про жіночі психічні травми, схожу з психотерапією роль відіграє підтримувальне середовище, досвід інших жінок та можливість порівняти себе з ними.



    В есе «Фемінізм замість психотерапії: історія однієї жінки»[13] Луїза Рассел виступила з критикою традиційної психотерапії, коли чоловік-психотерапевт не зважає на досвід жіночої соціалізації й зовнішні чинники. У результаті такого підходу її мачуха продовжує бути жертвою аб’юзу й шукає причини поведінки чоловіка в собі. Рассел на противагу наводить приклад жіночої групи підтримки: «Коли жінки збираються разом, ми можемо ставати сильнішими й боротися за зміни, які впливають на наше життя. Ми пропонуємо іншу емоційну підтримку. Ми доглядаємо дітей одна одної і підвозимо одна одну на машині. Ми об’єднуємось для участи в акціях протесту і пікетах та для впливу на ЗМІ, відмовляємося від того, щоб чоловіки визначали, якими ми повинні бути, ми створюємо власні ідеї... Якщо психотерапія не допомагає, корисно усвідомити, що досвід насилля не унікальний, це досвід, який мають майже всі жінки».

    Сестринська підтримка, приклади жінок, які пережили те саме, але встояли і змогли подивитися своїм страхам у вічі, відчуття причетности до їхньої групи та ототожнення з нею створюють підґрунтя для появи нових внутрішніх об’єктів і завершення внутрішньої війни з привидами подій, які завдали болю.

    Чому важливо говорити?
    Що роблять психотерапевти і психотерапевтки в психодинамічному підході, працюючи з травмою? Як писав Фройд, для проживання травми «психічний процес, який розвивався від початку, потрібно відтворити якомога яскравіше, довести до status nascendi (стану народження), а потім проговорити»[14]. У терапевтичних стосунках людину підтримують, травмі дають бути промовленою, а далі здійснюють інтервенції, які дозволяють конфронтувати клієнта або клієнтку, тобто показують, що травматична ситуація, яку вони пережили чи переживають, не є нормою. По суті, написане в межах феміністичного флешмобу #яНеБоюсьСказати робить те саме. «Образа, на яку вдалося відповісти хоча б словами, згадується інакше, ніж те, що довелося стерпіти»[15], — зазначив Фройд. Навіть якщо відповідь на образу промовлено не буквально до об’єкта, який її завдав, вона переносить травму з німого приватного в публічний простір.

    Пропрацювання травми через публічну вербалізацію і спроба самим почути її голос — болісний процес. Однак він, як пише психоаналітикиня Еліна Трішкіна, «дає жінці можливість перетворитися з об’єкта зловживання на суб’єкт впливу»[16]. А це повертає відчуття контролю над своїм життям, який, на відміну від ілюзії контролю, створеної під дією психічних захистів і неусвідомленої травми, веде до застосування гнучкіших психічних захистів та відкритішої взаємодії зі світом.



    Схожі процеси відбуваються в суспільстві в розрізі колективної травми. Коли історичні події, які вплинули на мільйони людей, або сучасні структури системної дискримінації виносяться на суспільне обговорення, вони з витіснених у колективне несвідоме через реконструкцію травми перетворюються на усвідомлені. Це означає, що якоюсь мірою вони перестають тяжіти як над цілими расами, націями, статями і сексуальностями, так і над окремо взятою людиною безпосередньо.

    Фемінізм займається таким публічним проговоренням уже понад 150 років. Саме завдяки цьому в багатьох країнах доступними для критичного аналізу стали явища, які раніше вважалися нормою, — гендерно-зумовлене і репродуктивне насилля, розрив у розмірі оплати праці, очікування, пов’язані з материнством, наслідки об’єктивації й сексуальна експлуатація. Зміни об’єктивної реальности відбуваються особливо повільно там, де системну дискримінацію жінок вписано в культурний код і присутність жіночих голосів у публічному просторі мінімальна. Важко повірити, але донедавна в Марокко ґвалтівникові можна було одружитися з неповнолітньою дівчиною, щоб не прийняти кару за зґвалтування. Та навіть у цій країні жінки почали виходити на вулиці і вголос заявляти про неможливість шлюбів із ґвалтівниками, протестувати проти заборони абортів і позашлюбних зв’язків. На жаль, зменшення стигми й дискримінації щодо жінок у світі не зможе одночасно стерти їхні негативні наслідки з психічної реальности. Доказ тому — внутрішня мізогінія і комплекс меншовартости, який відтворює травматичний досвід жіночої соціалізації з покоління в покоління. До того ж, на відміну від таких травм поколінь, як-от Голокост, травматичні чинники, пов’язані з переживанням жіночої соціалізації, далі циркулюють у соціумі. Переосмислювати їхній вплив і боротися проти них доводиться одночасно.

    Одне із завдань психотерапії — допомогти людям стати авторами й авторками свого життя, а тому залишатися осторонь зловживань держави владою, політичних і суспільних процесів, які завдають людям масові психічні травми, спеціалісти і спеціалістки допомогових професій просто не можуть. І наша солідарність з активістськими рухами — важливий крок до гуманнішого і справедливішого суспільства.



    Джерела ілюстрацій:

    NPR.org

    Slideshare.net

    blog.cognifit.com

    New Ideal

    Middle East Eye

    The Mighty

    IdeasTed.com

     
    [1] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

    [2] «Конечный и бесконечный анализ» Зигмунда Фрейда / Пер. Владимир Старовойтов, Андрей Боковиков. — М.: Канон-плюс, 2016. — 256 с.

    [3] Там само.

    [4] Мак-Вильямс, Нэнси. Психоаналитическая диагностика. Понимание структуры личности в клиническом процессе. — М.: Класс, 2016. — 880 c.

    [5] Калшед, Дональд. Внутренний мир травмы. Архетипические защиты личностного духа. — М.: Академический проект, 2001. — 340 с.

    [6] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

    [7] Абрахам Карл, Гловер Эдвард, Ференци Шандор. Классические психоаналитические труды. — М.: Когито-центр, 2008. — 223 с.

    [8] https://www.who.int/mental_health/media/en/242.pdf

    [9] Хайдеггер, Мартин. Бытие и время. — СПб.: Наука, 2002. — 451 с.

    [10] Draganović, Selvira. Approaches to Feminist Therapy: A Case Study Illustration // Epiphany. Journal of Transdisciplinary Studies. — 2011. — № 1: https://tinyurl.com/y2gcoeyb

    [11] Хеллер, Джозеф. Что-то случилось. — М.: Прогресс, 1974.

    [12] Ivey Allen E., D’Andrea Michael, Bradford Ivey Mary, Simek-Morgan Lynn. Theories of Counseling And Psychotherapy: a Multicultural Perspective. — 6th edition. — 2007: https://tinyurl.com/yyvzhlae

    [13] Рассел, Луиза. Феминизм вместо психотерапии. История одной женщины // https://sadcrixivan.livejournal.com/62282.html?utm_source=embed_post

    [14] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

    [15] Там само.

    [16] Уэллдон, Эстела. Мать. Мадонна. Блудница. Идеализация и обесценивание материнства / Предсл. к рус. изд. Элины Тришкиной. — М.: Перо, 2016. — 206 с.
  • Бий, біжи, замри: реакції політиків на звинувачення в сексизмі

    Бий, біжи, замри: реакції політиків на звинувачення в сексизмі

    Принизливі сексистські висловлювання українських політиків різних рівнів — досі непоодинокі випадки для української політичної культури. Так, треба визнати, що з часом їх дедалі менше. Мало того, щойно вони здобувають розголос і стають відомими широкій публіці, їх одразу піддають нищівній публічній критиці й осуду, і критика ця щоразу масовіша і впливовіша. Суспільство краще ідентифікує прояви сексизму й рішучіше їх засуджує. Це може свідчити, що ми поступово відходимо від традиційних патріархатних установок, а егалітарні погляди дедалі міцніше закріплюються на рівні суспільної норми.

    Імовірно, тому менше політиків вдаються до відкритого ворожого сексизму. А проте серед депутатів і державних службовців різних рівнів ще існують ті, хто в завуальованій формі, під прикриттям «добрих намірів» висловлюють тези, що їх можна ідентифікувати як «доброзичливий» сексизм. Зрештою, досі є поодинокі політики, які не соромляться своєї сексистської позиції і дискримінують жінок в агресивній ворожій формі.

    Після того як сексистський коментар чи вчинок потрапляє в ТікТок або новинні стрічки українців/-ок і набирає поширення, цікаво спостерігати за реакцією головного героя-сексиста. Тут простежуються різні стратегії — від самозахисту й виправдань до активної атаки, що супроводжується новими сексистськими перлами. Реакція сексиста на звинувачення його в сексизмі — основний предмет дослідження.

    Зазвичай ця реакція дозволяє краще зрозуміти, наскільки глибокі переконання автора в правильності своїх слів і вчинків. Ще вона допомагає зрозуміти, що автор думає про явище, у якому його звинувачують. Логічно припустити, що ті, для кого критика була достатньо переконливою, а звинувачення справедливими, принаймні визнають, що помилилися, і вибачаться. Натомість ті, хто твердо дотримується своїх сексистських переконань і вірять у їхню правильність, будуть боронити свою позицію до кінця і не вбачатимуть у своїх діях / словах проявів сексизму.

    За допомогою цього підходу можна буде припустити, як (не) розуміють і трактують явище сексизму ті, хто до нього вдається. Звичайно, це дослідження не претендує на репрезентативність, тому його результати й висновки недоречно поширювати на весь український політикум. Розглянемо тут лише найяскравіші випадки сексистських висловлювань і дій за останні кілька років.

    Квіти як «дружній жест» вибачення за сексизм

    Перший аналізований випадок стався незадовго до повномасштабного російського вторгнення. 3 лютого 2022 року, виступаючи на пленарному засіданні Київради, народний депутат України від партії «Слуга народу» Микола Тищенко назвав одну з колег «дівчинкою, яка посміхається під час війни». 16 лютого постійна комісія Київради з питань регламенту скликала засідання[1] з приводу порушення кодексу депутатської етики. Тищенка (або його представника) запрошували взяти участь у засіданні «і офіційно, і публічно». Особисто нардеп не з’явився, участь у засіданні взяв його помічник. За дорученням Тищенка «задля запобігання будь-яких політичних спекуляцій» він передав букет депутатці Дінарі Тарлан, хоча за словами голови комісії, звернення адресувалося іншій депутатці.

    На питання, чи вважає він цей вислів таким, що містить дискримінаційний характер, помічник Тищенко відповів:

    «Я не був присутнім на засіданні. Ну, якщо це вислів до зали, якщо ми не можемо встановити, до кого було висловлювання, він міг сказати “жінка”, “пані”, “дівчино”. Він звернувся, я так вважаю, це не порушення. Це як “пан”, “хлопець”. Пан Тищенко дуже поважає жінок, усі це знають, весь Київ це знає, як він поздоровляє всіх».

    З цієї відповіді випливає, що нардеп не вбачає у своєму висловлюванні ознак сексизму і не визнає, що був неправим. Голова комісії ще раз уточнив, чи вважає пан Тищенко вислів «дівчинка, яка посміхається» дискримінаційним, на що його представник чітко відповів, що не вважає.

    Згодом висловилася й помічниця Тищенка пані Евеліна, яка брала участь у засіданні. Вона теж не побачила в цьому вислові нічого образливого:

    «Такий жест не є конфліктним чи якимось висміюванням, як питаються знов спекулювати деякі представники Київської міської ради. Я як дівчина також точно можу завірити, що це не є образливим і Микола Миколайович в жодному разі не мав нічого поганого і не порушував, я впевнена, ніякої політичної етики».

    Іронічно, що пані Евеліна спробувала змінити фокус обговорення і звинуватити в порушенні депутатської етики всіх депутатів Київради, які нібито шуміли під час виступу Тищенка:

    «Але в той же час я вважаю, що, можливо, слід розглянути порушення політичної етики: коли виступає народний депутат, а інші депутати Київської міської ради шумлять, зневажаючи відносяться, це було дуже голосно. Я вважаю, що це дійсно неповага один до одного. Можливо, шум не регламентується, звісно, але є якісь невербальні правила, які, я вважаю, були порушені. Тому цей жест з квітами — це виключно дружний жест до пані Дінари».

    На питання, чи вважає вона особисто висловлювання Тищенка образливим, пані Евеліна відповіла, що ні:

    «Для мене як для громадянки України та для жінки це не є образливим, тому що я вважаю, що в тому сенсі жодної образи не було. Микола Миколайович у жодному разі не хотів нікого образити, тому що він поважно відноситься до кожної людини, відповідно до будь-якого свого колеги чи колезі, тож ні».

    Ще цікавіші роздуми помічниці про ситуацію з гендерною рівністю в Україні, які вона озвучила, відповідаючи на питання про те, що таке дискримінація за ознакою статі і сексизм. Пані Евеліна переконана, що в Україні таких явищ просто не існує і нам із цим неймовірно пощастило:

    «Я вважаю, що, мабуть, ми всі розуміємо, що в нашій країні взагалі це дуже рідко зустрічається, коли дискримінують жінок чи чоловіків за статтю чи якимись іншими… ну, нам, мабуть, пощастило, але в нашій країні це не развито. У нас дуже велика жіноча квота, до усіх жінок відносяться дуже відповідно, відповідально і з повагою. Тому я вважаю і дуже пишаюсь, що в нашій країні такого немає, я з таким жодного разу не сталкувалась».


    Засідання постійної комісії Київської міської ради з питань регламенту, депутатської етики та запобігання корупції. 16 лютого 2022 року

    Координаторка секретаріату МФО Київради «Київ — за рівні можливості» зазначила, що МФО підготувало заяву від 56 депутатів і депутаток, які до нього входять, про те, що вони категорично засуджують таку поведінку і вважають її неприйнятною не лише в стінах Київради, а й узагалі в політичному просторі України. Вона закликала підтримати заяву МФО і наголосила на важливості особистого вибачення від депутата через публічну заяву.

    У результаті комісія проголосувала за те, щоб:

    1) визнати неприпустимість будь-яких заяв дискримінаційного характеру від осіб, які беруть участь у засіданнях Київради;

    2) засудити заяву Тищенка та рекомендувати керівництву Київради звернутися до Тищенка в разі, якщо він ще братиме участь у засіданнях Київради, щоб він вибачився перед Київрадою й окремими депутатами;

    3) рекомендувати керівництву Київради застосовувати норму про негайну зупинку виступу в разі відповідних дискримінаційних заяв.

    Після цього засідання більше жодних особистих вибачень з боку народного депутата не було. Загалом ця ситуація дуже вдало демонструє, що сексистське висловлювання Тищенка — це зовсім не випадковість чи невдала комунікація, про яку він щиро шкодує. Судячи з того, що говорили на засіданні комісії його помічники, які представляли його погляди, Тищенко так і не зрозумів, що не так із його словами. Подарунок, переданий від нардепа, нагадує радше «добрий жест» з його боку, щоб акуратно згладити гострі кути і не допустити публічного розголосу ситуації, що може негативно вплинути на його репутацію.

    «Щирі вибачення за щирі враження у неприйнятній формі»

    Дещо інша стратегія поведінки сексистів простежується в ситуації з Олександром Корнієнком і Давидом Арахамією, яка, на відміну від попередньої, вельми поширилася в мережі. Голова партії і керівник фракції «Слуга народу» обговорювали колегу Ірину Аллахвердієву і вдалися до очевидного сексизму. Це транслювалося в прямому ефірі в ютубі, тому ситуація швидко набрала масового розголосу, а політиків різко розкритикували.

    Яка ж реакція головних героїв-сексистів? Того самого дня Корнієнко написав у фейсбуку[2] пояснення й вибачення та навів кілька аргументів на свою користь.

      
    Перший допис Олександра Корнієнка про сексистські висловлювання

    По-перше, він обрав самозахист і заявив, нібито запис змонтовано, фрази вирвано з контексту, а прізвище колеги не має жодного стосунку до того, про що йшлося в приватній розмові. Незалежно від його змісту сам факт виправдання вказує, що політик усвідомлює: такі висловлювання не знайдуть підтримки серед електорату. Тому він не намагається захистити свої переконання, а одразу їх зрікається.

    По-друге, у цьому дописі він від свого імені і від імені Арахамії висловлює «щирі вибачення», бо розуміє, що «певні фривольні слова могли образити людей, зокрема жінок». На завершення, після виправдань про «специфіку мови», Корнієнко закликає спільноту соцмереж «судити по справах, а не по словах» і наголошує, що його законодавчі ініціативи свідчать, що він і надалі прибічник «справжнього рівноправ’я між жінками і чоловіками, зокрема в політиці».

    Наступного дня Корнієнко зробив ще один крок — записав відеозвернення[3] під назвою «спробую поставити крапки в історії з моїми недоречними розмовами». З перших секунд помітно, що його аргументи за добу дещо змінилися: тут він вибачається перед колегою за «ту першу невелику, коротку частину розмови, де я з Арахамією обговорюю свої враження, власне, від її вроди, краси, але в абсолютно неприйнятній формі». Депутат зізнається, що не мав нічого поганого на думці, а такі слова — його щирі враження від зовнішности колеги. І заявляє, що наступна частина розмови стосується не Ірини, а Тетяни Домбровської, яка вразила Корнієнка «своєю енергією, запалом». Тут він так само визнає, що форму для цього обрав неприйнятну й часом образливу, що справді може сприйматися як сексизм. На завершення Корнієнко визнає: «Я собі дозволив сексистські висловлювання, дискримінаційні, неповажні, за що я приношу щирі вибачення».

    Як бачимо, стратегія цього політика відрізняється. На відміну від Тищенка, не готового визнати, що вдався до сексизму, Корнієнко до цього все-таки приходить. Так, не одразу. Перший пост нардепа — це радше інфантильне виправдання й незграбні спроби зняти із себе відповідальність та перекласти її на монтаж. Однак дуже швидко чи то під тиском суспільного осуду, чи то зі страху за своє політичне майбутнє депутат публічно визнав, що його висловлювання містили ознаки сексизму, і вибачився за них. Відповідно до запропонованої класифікації стратегій поведінки, перша реакція ближча до другої стратегії (виправдання, спростування), а реакція на другий день — до першої (визнання, вибачення).

    Сексисти, які цього не приховують

    Хоч як не хочеться знову говорити про Арестовича, але кожна його реакція на обвинувачення в сексизмі вдало й наочно демонструє третю модель поведінки сексистів-політиків. До цієї категорії належать ті, кого можна описати фразою «Так, я сексист і я цього не соромлюсь». Колишній позаштатний радник Офісу президента Олексій Арестович торік став лауреатом антипремії «Сексист 2022» і, як видно з його реакції, пишається цим.

      
    Реакція Олексія Арестовича на його лідирування в антипремії «Сексист року»

    Ні разу після своїх чисельних сексистських висловлювань і публічної критики вслід їм Арестович навіть не намагався спростувати сказане, виправдатися чи заперечити. Очевидно, що про публічні вибачення навіть не йдеться. Він твердо стоїть на своїй позиції і зазвичай реагує черговим сексистським висловлюванням. Такий тип поведінки свідчить, що, по-перше, герой щиро переконаний у правильності своїх поглядів і готовий наполегливо їх обстоювати; по-друге, він використовує ярлик сексиста як частину свого образу, невилучний атрибут його персони.

    Публічні сексистські заяви Олега Ляшка і його реакція на звинувачення в сексизмі — ще один приклад цієї стратегії. Наприклад, 2019 року Ляшко з трибуни Верховної Ради звернувся до народної депутатки Альони Шкрум:

    «Коли я дивлюсь на вас — чудову, молоду, розумну, яка виходить сюди і доповідає закони про державну службу і про місцеве самоврядування, у мене до вас одне питання: Ви хоч день працювали в державних органах чи в органах місцевого самоврядування?»

    Безперечно, така риторика дискредитує депутатку, вона сексистська і неприпустима в стінах найвищого законотворчого органу України. На це депутату вказала Ірина Геращенко і закликала говорити предметно про законопроєкти, «а не про вік, стать, красу чи некрасу представниці парламенту». Відповідь Ляшка дуже добре ілюструє, як він розуміє сексизм:

    «Шановна колега — молода, розумна, красива, якщо це сексизм, якщо це образа, якщо я маю вибачитися за ці свої слова, тоді я не розумію, у якому світі ми живемо. Що я їй мав сказати — відьма стара чи що?»

    Така відповідь засвідчує, що нардеп узагалі не добачає проблеми у своїх словах. На відміну від Тищенка чи Арахамії, які ніби намагалися зробити крок назустріч, недолуго вибачаючись, чи крок назад, зрікаючись своїх слів, Ляшко не розуміє причин звинувачення і всіляко намагається атакувати у відповідь.

    Така його поведінка спостерігається не вперше. Кілька років до того Ляшко вживав фемінітиви з глузуванням («віцеголовиха»), навмисне перекручував прізвище депутатки («Клімпуш… Цицькадзе») і жодного разу не вибачався за це. Тобто нардеп аж так переконаний у правильності своєї позиції, що його не лякає навіть ризик суспільного осуду. Або ж він, як і Арестович, свідомо використовує сексизм як частину свого політичного образу.

    Із недавніх випадків — реакція міського голови Луцька Ігоря Поліщука на флешмоб «День навпаки» в одній зі шкіл міст. На оперативній нараді 5 червня мер заявив, що «коли особа чоловічої статі одягає жіночий одяг — це збочення». У відповідь один із присутніх на нараді прокоментував:

    «Тенденції до зміни одягу жінок на чоловічий… це пішло, здається, з Європи. Якісь певні моменти є в нас упущені під час ковіду, тому що дистанційне навчання зробило свої певні висновки, і таким чином десь впроваджувалось в закладах освіти такі дні щодо зміни одягу статі чоловічої та жіночої. Але так скажу, що ці тенденції, кажуть, має своє підґрунтя, підтекст. Щодо 24 школи це день гендерної рівности, який акцентував увагу на те, щоб діти підтримували одне одного в оцій частині гендерної рівности, чоловіки, жінки і так далі. Але розумієте, що з контексту було вирвано оці сюжети переодягання дітей…»


    Оперативна нарада в міськраді Луцька

    Так, це не назвеш рішучим обвинуваченням мера в сексизмі. Відповідь із залу — це радше невпевнені спроби чи то виправдати адміністрацію школи, звинувативши пандемію, чи то пояснити «європейське» походження цінностей гендерної рівности. Однак для цього дослідження набагато важливіші реакція і відповідь міського голови. Він заявив:

    «Ці цінності, ці тенденції — вони для нас чужі. Це не наші цінності, це не наші тенденції. В нас християнське місто, і в нас місто нормальних цінностей. Це не наші тенденції, запам’ятайте це».

    Тобто Поліщук теж навіть не намагається виправдатись чи тим паче вибачитися за свої сексистські твердження — він упевнено захищає свої переконання про «традиційні цінності».

    Сексисти, які «не помічають» звинувачень у сексизмі

    Нарешті ще одна модель поведінки політиків, яких звинувачують у сексизмі, — це відсутність будь-якої реакції на ці звинувачення. Тих, хто належить до цієї категорії, мабуть, найбільше. Серед наочних прикладів згадаємо прояв «доброзичливого» сексизму від міського голови Львова Андрія Садового, коли він звернувся до депутаток: «Дівчатка, не сваріться». Його колеги заявили[4], що такі звертання неприпустимі і Садовий повинен публічно вибачитися. Однак жодної дальшої комунікації: чи визнання своєї помилки, чи вибачення, чи пояснень — від міського голови не було.

    Показовий приклад ворожого сексизму — комунікація міського голови Дніпра Бориса Філатова. Мер не раз дозволяв собі мізогінні образливі коментарі в соціальних мережах і ніяк не реагував на критику та звинувачення в сексизмі. Наприклад, у коментарях під постом А. Горба Філатов звертався до коментаторки «екзальтована “тьолачка”», яка дає поради «здалеку»; «дівчинко». Після того як жінка зреагувала на його висловлювання і вказала на їх мізогінність, Філатов продовжив: «Немає такого смайла, щоб я тобі, серденько, зміг поставити)) Ти мій електорат, посміховисько? У мене немає електорату. У мене — виборці. Нормальні й порядні люди». Наступні коментаторки теж відзначили неприпустимість такої комунікації для міського голови, але всі ці зауваження залишилися без реакції й відповіді Філатова.


    Мізогінна комунікація Філатова в соціальних мережах

    Ще один приклад ігнорування звинувачень і відсутности хоч якоїсь реакції — комунікація голови Миколаївської ОДА (тоді саме ОДА, а не ВОДА) Віталія Кіма. Ще в лютому 2021 року на Всеукраїнському форумі «Україна 30» Кім, розповідаючи про туристичний потенціал регіону кілька разів згадав «найкрасивіших дівчат у всій Україні» як одну з його переваг регіону і привід «для інвестування в такі місця, наприклад, як готелі, сувенірні магазинчики, заклади громадського харчування, що завгодно». Ці висловлювання не пройшли повз увагу громадянського суспільства, Кіма розкритикували за сексизм. Однак він на ці звинувачення ніяк не зреагував, не визнав провини і не вибачився. У наступних публікаціях про Форум на офіційній сторінці у фейсбуку Кім підбив підсумки і навів основні тези свого виступу, але ні про «найкрасивіших дівчат», ні про вибачення за ці слова не йшлося. Напевне, голова ОДА не бачить у них проблеми або просто вирішив ігнорувати.

    Висновки

    Отже, у цьому дослідженні пропонувалося розглянути, як розуміють сексизм політики, які безпосередньо до нього вдаються. Аналіз під таким кутом зору дозволяє оцінити, як глибоко сексисти переконані в (не)правильності своїх поглядів, чи готові захищати їх у відповідь на публічний осуд, чи відмовляються від них після першого ж коментаря, що може загрожувати їхньому рейтингу.

    За індуктивною логікою аналізу було класифіковано моделі поведінки сексистів після того, як їхній сексистський вчинок / слова стали публічними і були розкритиковані. До першої категорії ввійшли ті, хто публічно визнають свою неправоту і намагаються вибачитися за свої вчинки чи слова. Важливо, що в межах цього дослідження йшлося не про оцінку цих вибачень, а про саму стратегію поведінки.

    До другої категорії належать ті, хто намагається заперечити або виправдати свої дії. Такі сексисти зазвичай вдаються до пояснень «це вирвано з контексту», «ви мене неправильно зрозуміли» або «я не те мав на увазі». Знову ж таки, у дослідженні немає спроб оцінити щирість їхніх переконань і глибину усвідомлення своєї провини vs. страх за рейтинги. У фокусі те, що їм не подобається тавро «сексиста», від якого вони стараються відгородитися.

    До третьої категорії ввійшли ті, кого можна охарактеризувати фразою «так, я сексист, і я цього не соромлюсь». Тут усі, хто не ставить під сумнів правильність своїх поглядів і після публічного осуду зазвичай видають ще більше сексистських коментарів і вчинків.

    Нарешті як окрему категорію було виділено тих, хто займає амбівалентну позицію і ніяк не реагує на звинувачення в сексизмі. Вони просто ігнорують будь-яку критику, не вибачаються і не обстоюють свої погляди. У таких випадках важко зрозуміти мотиви дій, точніше їх відсутности. Хоча можна припустити, що представництво цієї категорії не настільки глибоко переконане у своїх поглядах, щоб наражати на небезпеку свою репутацію, та не настільки сміливі та усвідомлені, щоб визнати неправоту й вибачитися.

    Така категоризація стратегій поведінки і комунікації сексистів, звичайно, не дає повної картини мотивів і переконань усіх політиків щодо сексизму. Однак на її основі можна аналізувати реакції і робити припущення, як ті, хто вдаються до сексизму, розуміють це явище.

    Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

    [1] Онлайн-трансляція ПК Регламенту 16.02.2022. Онлайн трансляції Київська міська рада.

    [2] Перший пост Олександра Корнієнка про його сексистські висловлювання. Oleksandr Korniyenko, 23.06.2020.

    [3] Другий пост Олександра Корнієнка про його сексистські висловлювання. Oleksandr Korniyenko, 24.06.2020.

    [4] Пост Ольги Березюк про звинувачення в сексизмі і доцільність вибачення. Ольга Березюк, 13.08.2021.

  • Чому сексисти дурні. Феєрично дурні

    Чому сексисти дурні. Феєрично дурні

    Чоловіки дотепніші, ніж жінки. Звістка, яка розбила мої мрії стати успішною комедіанткою (а може, й президенткою, зважаючи на тренди). Словом, у мене є вагіна і вона, на думку аналітиків БіБіСі, пожирає мої вдалі жарти. Зараз поясню.

    У підліткові роки я була фанаткою гумористичної вікторини QI на БіБіСі. Я знала напам’ять усі випуски, тримала в рамці на журнальному столику фото її ведучого Стівена Фрая (колишній зо два роки думав, що це мій батько). Працювала я на телеканалі «Чернівці» і БіБіСі вважала вінцем телевізійної еволюції, а програму QI — прямим доказом, що бог існує і має офігенне почуття гумору (але не вагіну, якщо вірити аналітикам).

    Що більше випусків вікторини я дивилася, то чіткіше впадало у вічі, що туди рідко запрошують жінок, надто в перших сезонах. Із чотирьох гостей троє, а то й усі четверо зазвичай були чоловіками. Потім я побачила коментар самого сера Стівена Фрая, який пояснив, що це свідоме рішення менеджменту вікторини. Знаєте, чому? Бо жінки, за їхніми дослідженнями, жартують не так смішно, як чоловіки.

    Минуло кілька днів, і я натрапила на інтерв’ю однієї британської письменниці. Вона казала, що видавці просили її писати ім’я на книжці ініціалами, щоб читачі не розуміли, що авторка — жінка. Так, мовляв, вони продадуть більше накладів, бо вони дослідили, що продажі пригодницької літератури чоловічого авторства набагато вищі.

    Я почала думати про ідею другосортності жінок. Хіба справді моя стать робить із мене нікудишню комедіантку чи авторку? Згодом я дізналася про існування слова «сексизм». Мій світ перекинувся. Ось що спільного в усіх «аналітиків», які пов’язують стать зі здатністю жартувати, писати, мати керівну посаду, водити машину, лікувати, займатися кар’єрою — потрібне підкреслити.

    Обговорюючи це відкриття зі своїм бойфрендом (який думав, що його майбутній тесть Стівен Фрай), я наштовхнулася на потужний опір. «Хіба могли помилятися на БіБіСі?» — єхидно питав він. Ми гаряче сперечалися. «Час розставить усе на свої місця», — підсумував бойфренд і мав рацію. Власне, це єдине, в чому він мав рацію в тій суперечці.

    Сексизм — це упередження або дискримінація людей через їхню стать або гендер, — каже словник. Сексизм — це термін для ображених на правду життя, — казав мій (дякувати богу, колишній) хлопець. Сексизм — це ілюзія, що регулярний борщ — призначення жінки, доки ти займаєшся серйозними справами, — казала я. На щастя, писала і жартувала я краще, ніж варила борщ. Мій колишній не вмів нічого з вищезгаданого, хоч і був чоловіком. Цікаво, що сказали б на це шановні «аналітики».

    Та це вже не важливо. Кейс із письменницею, яку просили писати на книжках ініціали замість імені довів, що сексизм не має шансів. Як багато з вас здогадалися, ідеться про Джей Кей Роулінг. Тобто Джоан, адже попри ініціали на обкладинці її ім’я однаково дізнався весь світ. Уявляю, яким ідіотом почувається видавець, який змусив Джоан Роулінг придумати середнє ім’я (middle name), щоб тільки не видати справжню стать авторки «Гаррі Поттера». Вона взяла ім’я своєї бабусі Кетлін, щоб мати в ініціалах ось це «Кей» і не підписуватися як Джоан.

    Як і обіцяв мій колишній, час розставив усе на свої місця й у випадку з моєю улюбленою вікториною. Тепер її ведуча — феміністка і відкрита лесбійка Сенді Токсвіг. Вона акторка, письменниця і комікеса. У студії зазвичай порівно чоловіків і жінок, а в окремих випусках жінок навіть більше. Рейтинги програми не обвалилися, це досі одне з найуспішніших комедійних шоу на БіБіСі.

    Аналітики помилялися. І це доводить, що сексисти менш розумні, ніж люди, котрі сповідують рівноправність.

  • Чому феміністки «калічать» мову фемінітивами?

    Чому феміністки «калічать» мову фемінітивами?

    — «Журналістка» на візитці? Ти, мабуть, жартуєш? — Леонід Петрович казав, що я радше втрачу роботу, ніж на моїй візитці надрукують «журналістка». Бо «не буває таких візиток». Мені вручили стос карток, і я до третьої ночі дописувала до слова «журналіст» літери «КА» на кожній.

    Леонід Петрович був моїм редактором десять років тому. Старий радянський філолог, який звертався до сорокарічних журналісток «дівчата» і змушував їх писати про кулінарію і здоров’я, навіть коли йшлося про крутих професіоналок, які розбираються в економіці і фінансах краще, ніж Леонід Петрович у свої найкращі роки. «Краса — ваша найважливіша зброя», — казав Леонід Петрович у своїх тостах на відзначенні 8 Березня. Бородавка на його підборідді починала трястися, і він ліз до всіх обійматися, супроводжуючи процес масними компліментами.

    Леонід Петрович приносив мені великий словник болотного кольору з розпанаханою палітуркою, розгортав на літері «Ж» і кричав: «Знайди там слово “журналістка”. “Журналіст” є, а “журналістки“ нема, бачиш?»

    — І я ж вам про те саме! — намагалася я достукатися до Леоніда Петровича. — Я є, а слова немає?

    Боротися за фемінітиви десять років тому — зовсім не те саме, що робити це тепер. Я сперечалася з кожним випусковим редактором за право написати «керівниця» замість «керівник». А іноді сперечалася з «керівницями», яким фемінітив у титрах здавався знущальним і образливим.

    Що ж зі мною не так? Люди, які не поділяють мого ставлення до фемінітивів, але дочитали до цього місця, я вам поясню. Я не збираюся вдавати, що фемінітиви — це винятково лінгвістична площина. Це не впертість заради впертости. Це не мода (хоча, благаю небеса, нехай би така мода з’явилася!). Фемінітиви — це про мою видимість у мові. Якщо є я, то мусить бути і слово, яке мене називає. В українській мові іменники мають рід, пам’ятаєте? У слові «журналіст» цей рід чоловічий. Я не називатимусь «журналістом», бо існує слово, яке чітко вказує, хто я є.

    Усі ми знаємо, що не так давно жінки не мали права голосу, права на освіту й участь у публічній діяльності. Тому жодних «журналісток» не було як таких, лише «журналісти». Зате були «коханки» і «кухарки». Так, так, це теж фемінітиви, щодо яких різні Леоніди Петровичі нічого не мають проти. Мені дуже не хотілося б користуватися мовою, у якій я можу бути «служницею» й «офіціанткою», але не «керівницею» і «лікаркою». Мені боляче і шкода, що є люди, які не розуміють, чому такий підхід несправедливий. Якщо у вас немає проблем із «прибиральницею», нехай не буде і з «філософинею». Надто коли для української мови ці форми іменників питомі.

    Від часів холіварів з Леонідом Петровичем минуло десять, а то й більше років. Я працюю в новинах на телебаченні. У титрах я підписую жінок назвами посад у жіночому роді. У країні, де я живу, є не тільки міністри, а й міністерки. Зрештою, рік тому в Україні ухвалили нову редакцію правопису, у якій узаконено фемінітиви в мові. Тепер, щоб гендерно коректно описувати реальність, більше не треба йти всупереч словникам, Леоніде Петровичу!

    Я так звикла, що фемінітиви стали частиною моєї дійсности, що не була готовою до мороки, яка трапилася кілька тижнів тому. Один сайт, для якого я писала книжкові огляди, почав виправляти фемінітиви в моїх текстах: «авторку» робили «автором», а «письменницю» — «письменником». Про такі порядки мене ніхто не попередив, правки помітила вже в опублікованому матеріалі.

    — Леоніде Петровичу, — подумала я, — ви вилікували цироз і переїхали в столицю?

    Редактор видання, молодий чоловік, пояснив:

    — Фемінітиви суперечать стилістиці сайту.

    Погортавши тамтешні матеріали, я з подивом з’ясувала, що редакція не проти фемінітивів. Наприклад, «стриптизерка», «співачка», «актриса» нікого бентежать. Проте «комунікаційниця», «популяризаторка» чи «авторка» суперечать їхній незбагненній «стилістиці». Після моєї спроби переконати редактора залишити фемінітиви в статті її без попередження просто видалили.

    Можливо, той редактор стрижеться в барбершопі, п’є лавандове лате і літає в Італію у відпустку. Та щоразу, коли його бачу, мені ввижається бородавка на підборідді, точно як у Леоніда Петровича.

    Чи засмутилася я? Хіба трохи. Річ у тім, що фемінітиви — законна і невилучна частина мови. Вони інтегрувалися в більшості вітчизняних ЗМІ, ними користуються дедалі частіше і впевненіше, для майбутніх поколінь це буде найприродніший спосіб назвати жіночу професію.

    До речі, сьогодні на моїх візитках написано «журналістка». Як і на візитках усіх моїх подруг з авторитетних видань. Ні, я не жартую, Леоніде Петровичу!

  • Що треба знати про гендер, коли тобі 13

    Що треба знати про гендер, коли тобі 13

    Пам’ятаєш, як у дитячому садочку одягалися на новорічне свято дівчатка й хлопчики? Щось на зразок «дівчатка-сніжинки», а «хлопчики-зайчики». І так рік у рік.

    А яка у тебе була улюблена іграшка? У мене лялька Любашка. Мені взагалі тільки ляльок і дарували — з довгим волоссям у рожевих платтячках. А тепер розберемося, чи причетні до цього гендерні стереотипи.

    Гендер і стать — різні речі

    Між поняттями «стать» і «гендер» є і спільне, і відмінне. Обидва терміни — це характеристики людини. Головна відмінність полягає в тому, що стать є не тільки у людей, а й у тварин (птахів, риб) та рослин. Проте квітки чи котики не можуть мати гендерних характеристик.

    Отож стать — це біологічний чинник. Тобто стать — це про те, якими статевими ознаками наділено людину. Зазвичай новонароджена дитина — або хлопчик, або дівчинка. Проте є ще й третій варіант, який трапляється набагато рідше, — інтерсекс. Це не означає, що у людини наявні всі ознаки обох статей: інтерсекс-люди можуть мати будь-які характеристики, які відрізняють їх від двох типових статей (наприклад, кількість статевих хромосом, гормональний рівень і розвиток репродуктивних органів). До речі, існують такі конфігурації хромосом, з якими інтерсексність може не проявлятися зовні і точно визначити її можна тільки за допомогою спеціальних аналізів. Згідно зі статистикою Всесвітньої організації охорони здоров’я, інтерсекс-люди становлять від 0,5 до 1,7 % населення планети.

    Гендер — це поняття соціальне і культурне. Воно визначає риси й характеристики, які начебто повинна мати людина тієї чи тієї статі. Наприклад, в українській культурі вважається, що жінкам притаманні такі якості, як турботливість, емоційність, співчутливість, а чоловікам — витривалість, суворість, стриманість.

    Слід розуміти, що очікування соціуму не завжди справедливі, і насильно підлаштовуватися під них, щоб справдити чиїсь сподівання (батьків, друзів, учителів, інших) не варто. Краще бути таким/такою, як тобі комфортно, адже немає нічого поганого в тому, що хлопчик може бути ніжним і лагідним, а дівчинка — навпаки.

    «Справжні» чоловіки і жінки — лише в стереотипах

    Стандартний набір якостей «справжніх» жінок і «справжніх» чоловіків закладається у свідомості дитини ще в ранньому дитинстві.

    Наприклад, коли вихователька в дитсадочку сварить дівчаток за те, що вони бешкетують і граються нібито в «хлопчачі» ігри (перегони, стрілялки тощо). Насправді не існує жодного офіційного поділу на «хлопчачі» й «дівчачі» ігри, це все — гендерні стереотипи.

    Ця сама історія триває в школі, коли вчителька, перевіряючи зошити відзначає, що «у Марини почерк жахливий, ніби у хлопчака». Так учителька звертає увагу на те, що дівчата повинні бути охайнішими, відповідальнішими в плані навчання, згідно з гендерним стереотипом.

    А коли говорити про таку шкільну дисципліну, як «Трудове навчання», то тут ситуація ще дивніша. Хай там як цього хочеться керівництву школи, але не всі дівчата люблять готувати й вишивати хрестиком, так само як не всі хлопці люблять ремонтувати меблі. Не забуваймо, що це сформована десятиліттями система освіти. Нещодавно поділ на уроках праці зробили необов’язковим, але школам важко швидко змінити підходи. Якщо вивчення азів швейного виробництва, кулінарії чи виготовлення металевих деталей викликає у тебе дискомфорт, радимо тобі, бажано разом із батьками, домовитися з керівництвом школи або вчителем про пошук альтернативних занять, як-от орігамі чи пап’є-маше.

    Обмежує можливість самовираження і шкільна форма, адже, згідно з установленими шкільними правилами (які, щоправда, в різних школах можуть відрізнятися), дівчата повинні носити спідниці і блузки, а хлопчики — діловий костюм. Щоб почуватися в цій формі зручно і комфортно, варто підійти до вибору одягу дуже відповідально. Спідницю можна замінити на ділові брюки (звісно, попередньо обговоривши це питання з батьками і класним керівником чи керівницею), доповнювати образ стильними сорочками й кофтинками різноманітних відтінків, які відповідатимуть офіційному стилю. Так само діловий костюм хлопців може виходити за рамки чорних штанів і білої сорочки, хоча таки має відповідати встановленому дрескоду.

    Гендерні ролі

    Ти прокидаєшся вранці — ти донька або син, ідеш до школи — ти учень або учениця, дорогою забігаєш у крамницю — ти покупець або покупчиня, увечері йдеш на прогулянку з товаришами — ти друг або подруга. Усе це і багато іншого — гендерні ролі, які ти виконуєш щодня.

    Згадай типові умови задач із математики: «щоб приготувати борщ, мама купила в крамниці 3 морквини, 2 буряки і 10 картоплин», а «тато під час ремонту використав 7 рулонів шпалер і 3 відерця фарби». Навіть тут простежуються чіткий розподіл гендерних ролей. Мати — домогосподарка, яка постійно готує, прибирає, допомагає з домашніми завданнями, зустрічає батька з роботи. Натомість головна місія тата — утримувати родину, захищати її та вирішувати складні побутові проблеми.

    Насправді це не «норма» і не обов’язок. Імовірно, твоїх дідусів і бабусь, маму і тата виховували, формуючи таке уявлення про ідеальні сімейні стосунки. Можливо, твої мама з татом домовилися про такий розподіл обов’язків, бо їм просто так зручно. А може, у вашій сім’ї все інакше?

    Існують родини, у яких чоловік бере декретну відпустку, а жінка продовжує працювати. І працює вона, наприклад, слюсаркою. Є сім’ї, у яких роботу по господарству виконують обоє батьків порівну. І це теж абсолютно нормально. Головне, щоб усім членам родини було зручно в таких умовах.

    Отже, не треба засуджувати, наприклад, дівчаток, котрі грають у футбол, і хлопців, які займаються бальними танцями. Так само не варто сміятися з чоловіків, які виконують так звану «жіночу» роботу, і навпаки. Не варто обмежувати себе чи когось іншого у його чи її вподобаннях.

    Про дорослішання, прийняття себе та особисті кордони

    Період від 10 до 20 років інколи називають «десятиріччям змін». Це тому що до 10 років діти — і хлопчики, і дівчатка — фізично розвиваються приблизно однаково: вони майже одного зросту, мають ідентичну будову тіла. Після 10 років відбувається пубертатний стрибок зросту, і дитина, вже майже підліток, може вирости на 7–12 сантиметрів за рік. Дівчата в цьому віці зазвичай переганяють однолітків-хлопців у зрості й розвитку. У дівчаток стрибок відбувається в середньому в 10–11 років, у хлопчиків — у 13 років.

    Із початком статевого дозрівання у дівчаток розширюється таз, помітно округлюються стегна й сідниці, збільшуються молочні залози, починається оволосіння інтимних зон і пахв.

    Перша менструація настає між 9 і 15 роками, найчастіше у 12–14 років. До речі, цього не треба боятися, варто просто бути готовою до цього — мати при собі індивідуальні засоби для критичних днів (прокладки), вологі й сухі серветки, за потреби знеболювальні пігулки. Так, інколи менструація може проходити дещо болісно — може «тягнути» спину й низ живота.

    Перший рік (чи трохи більше) цикл може бути нерегулярним — зазвичай від 22 до 34 днів. Повноцінний менструальний цикл характеризується також і наявністю овуляції. Овуляція – це явище, при якому яйцеклітина виходить з фолікула. Далі яйцеклітина виходить з яєчника і підхоплюється матковою трубою. Після чого яйцеклітина поступово рухається по матковій трубі та якщо на шляху вона зустріне сперматозоїд, то відбудеться запліднення і запуститься процес формування ембріона. Після першої менструації бажано звернутися до гінеколога, адже в організмі відбулися певні зміни: ти подорослішала, стала дівчиною, отже, з моменту появи овуляції, після сексуального контакту можна завагітніти.

    Фізіологічні і психологічні зміни, що відбуваються у підлітковому віці, природно проявляються через підвищений інтерес до сексу, до книг і фільмів на цю тему, до протилежної статі, високу сексуальну збудливість, мастурбацію. Це є нормальним явищем, як для хлопчиків, так і для дівчат.

    Тілесні зміни можуть заскочити підлітків зненацька, засмутити чи налякати. Статура хлопця набирає типових чоловічих рис: плечі стають ширшими, а стегна — вужчими, м’язи грудей і спини — рельєфними. Може навіть спостерігатися тимчасове (!) набухання грудних залоз і сосків. У період, коли хлопчик дорослішає і стає підлітком, у нього виникають перші полюції — мимовільне виверження сперми під час сну вночі і вранці, нерідко це супроводжується еротичними сновидіннями. Хлопці часто сприймають цей процес як хворобу і дуже переймаються, але це абсолютна норма.

    Ти ростеш, і це нормально, що твоя вага може бути більшою або меншою від ваги твоїх друзів. Радимо не обмежувати себе в їжі, а займатися спортом та підтримувати водний баланс. Іноді спрагу можна сплутати з почуттям голоду. «Шкідливу» їжу краще замінити на корисну: на перерві у школі перекусити овочевим салатом із котлеткою, а не чипсами чи бургерами, а ввечері, сидячи перед телевізором, краще з’їсти фруктову нарізку, а не кілограм морозива.

    Можуть виникнути певні проблеми зі шкірою — висипи й акне (чорні цятки). І дівчата, і хлопці можуть звернутися по консультацію до дієтолога й дерматолога, відвідати косметолога. Важливий елемент у боротьбі з висипами — догляд за шкірою в домашніх умовах: очищення, тонізування, зволоження. Немає нічого смішного чи ганебного в тому, що хлопець користуватиметься масками і кремами для обличчя, адже повага до себе і піклування про своє тіло не залежать від статі.

    Саме в цьому віці постає вибір: соромитися себе (комплексувати, сидіти на дієтах, приховувати своє тіло під речами більшого розміру, замальовувати висипи на шкірі тональними засобами) чи приймати себе з усіма особливостями (так, саме особливостями, а не вадами!) свого тіла. Прийняття свого тіла таким, як воно є (незалежно від ваги, кольору шкіри і волосся, довжини ніг, шрамів чи вроджених вад), називається бодіпозитивом. Гасло цього руху — «Моє тіло — моє діло».

    До речі, про тіло й діло. Важливо вибудовувати чіткі особисті кордони. Як тобі пояснювали ще в дитинстві, ніхто не може торкатися тебе, якщо тобі неприємно. Це з розряду: «Йди цьомни бабусю, вона ж тебе так давно не бачила!» — а тобі зовсім не хочеться з нею цілуватися, і на те можуть бути різні причини.

    У таких випадках треба коректно (!) пояснювати, чому ти не хочеш. Батьки й бабуся можуть образитися, але це твій особистий простір, і вони так чи так повинні його прийняти. Спробуй поговорити (поговорити, а не посваритися) і пояснити свою позицію, тоді батьки обов’язково підуть тобі назустріч, зрозуміють і підтримають, адже ти вже не маленька дитина, а особистість, яка має право обирати, кого і коли «цьомати» (ну, то як приклад).

    Ресурси для підлітків (і не тільки) про сексуальну освіту і дорослішання:

    ТікТок:

    @serhiyfrolov — поради й відповіді на питання лікаря акушера-гінеколога про жіноче інтимне здоров’я

    @ecowoman — «неГінеколог про статеве виховання» дівчат і хлопців

    Інстаграм:

    @gendeindetail — про гендерну ідентичність і фемінізм

    @vpershe – медіа про сексуальну освіту для молоді

    @gender.z — про розмаїття гендерних відносин, ЛГБТ+ та рівні права

    @uaspec.network – блог про асексуальність та аромантичність

    @teenergizer – ресурс для підлітків про ВІЛ/СНІД, сексосвиту, психологічну підтримку, активізм

    @podcast11a – подкаст для підлітків про секс і стосунки з собою та іншими

    Може, ти знаєш ще якісь круті блоги? Напиши нам в інста @gendeindetail!

    Шпаргалка по гендеру:

  • Що таке патріархат, про який усі говорять?

    Що таке патріархат, про який усі говорять?

    — Та поцілуй ти йому руку, не сперечайся! Ти ж дівчинка!

    У 14 років я боролася з патріархатом. У релігійному і світському значенні слова. Батьки були за кордоном на заробітках, я жила в дідуся з бабусею і не хотіла цілувати руку отцю Макарію. А бабуся і дідусь якраз навпаки — дуже хотіли, щоб я цілувала йому руку. «Ти маєш бути покірною, ти ж дівчинка», — казала бабуся. «Ти ж дівчинка» — фраза, після якої розумієш, ти — погана дівчинка, неправильна, бракована, якщо робиш / хочеш / виглядаєш не так, як оце «ти ж дівчинка» передбачає. Мого двоюрідного брата до поцілунків не примушували. На відміну від мене, він не мусив бути покірним.

    Хто не в курсі, цілування руки батюшці — це такий ритуал благословення. Дехто з парафіян уважає, що цілуючи руку священика, насправді цілуєш Господа. Щоб ви розуміли, на Джуда Лоу, прекрасного молодого папу з однойменного серіалу, священики схожі лише в таких серіалах і ще, може, в еротичних снах.

    Від отця Макарія смерділо квашеною капустою і потом. Він голосно плямкав, коли залишався у дідуся з бабусею на обід, і пив самогон навіть у піст. Отець Макарій любив повчати. Дізнавшись, що я дописую в місцеву газету, він провів зі мною довгу бесіду про моє призначення. Як ви здогадуєтесь, воно полягало в тому, щоб стати дружиною і матір’ю, а не журналісткою. У нас швидко зав’язалася цілком щира і взаємна неприязнь. Тепер розумієте, як важко мені було того ранку, коли я пообіцяла, що поцілую ту руку, чорт би її… Ой!

    Я не хотіла прикладатися устами до руки батюшки не з атеїстичних міркувань, яких у 14-річному віці ще й не мала. Крім фізіологічної огиди, я лютувала, що мені впарювали ідею про покірність, яка суперечила моєму характеру і поглядам на світ. Це історія не про віру і навіть не про церкву, тож патріархат релігійний має до неї опосередкований стосунок. Це історія про патріархат у світському значенні цього слова.

    Відкладімо розв’язку цієї цілувальної оповіді і з’ясуймо, що ж таке патріархат, про який усі говорять.

    Патріархат — це коли жінки отримують на чверть меншу зарплатню, ніж чоловіки, за ту саму роботу. Це коли жінки витрачають від трьох до п’яти годин щодня на неоплачувану хатню працю. Це коли в медіа лише третина експертів — жінки. Це коли вісім із десяти ректорів вишів — чоловіки, а серед академіків одна жінка на сто чоловіків. Це коли 60 % суддів, прокурорів і поліціантів уважають, що жінка сама винна в домашньому насиллі. Патріархат — це коли всі цифри й факти у відкритому доступі, на відстані кількох кліків, але більше як половина українців однаково переконана, що з правами жінок в Україні все добре.

    Патріархат — це казки, де рольова модель для дівчаток — покірна красива принцеса, для якої хепіенд — це заміжжя із сильним і багатим принцом. Патріархат — це носити в дитинстві платтячка, у яких незручно залізти на дерево. Це світ, у якому одним не можна плакати, бо вони ж хлопчики, а іншим — бігати, бо вони ж дівчатка. Це про нерівномірний розподіл влади і ресурсів. Це про домінування й покору.

    Мені дуже некомфортно писати цей текст. Я відкладала, видаляла, придумувала причини змінити тему. Зрештою, він виявився для мене терапевтичним. Бо з’ясувалося, що я просто боюся говорити про патріархат. Ця тема викликає в мене букет емоцій із сорому і безсилля.

    «Ти ж дівчинка», — без кінця повторювала мені мама. Я не відповідала її уявленням про охайність. У старших класах мені завжди ставили нижчу оцінку через неохайний зошит. Я мала жахливий почерк і збочене просторове мислення, яке вперто не хотіло відступати три клітинки від полів. Навіть після першого місця на міській олімпіаді з англійської мені поставили за чверть лише 10, бо я неохайно вела словник. Хлопчикам-відмінникам охоче пробачали загнуті сторінки і нерозбірливі закарлюки.

    Я почувалася незграбною і зацькованою «тиждівчинкою» у світі, де була купа нещасних «тижхлопчиків». Патріархат шкодить чоловікам не менше, ніж жінкам. Він забороняє їм проявляти емоції, створює в суспільній уяві образ «справжнього чоловіка» — сильного лідера, мисливця і переможця. Припустімо, переможцем стає один із десяти. На решту чекає фрустрація і порівняння на зразок «не мужик, а баба».

    Тієї неділі перед походом до церкви я вкотре почула це ненависне «ти ж дівчинка». Мені не випадало сперечатися, я мусила цілувати руку отцю Макарію. Наприкінці служби я вийшла до вбиральні, дістала із сумочки дзеркальце і подивилася в нього на «тиждівчинку». Я відчувала таку втому і гнів, що просто не уявляла, як змусити себе коритися. Той момент, мабуть, визначив моє ставлення до «тиждівчинки» (і патріархату, про який я тоді нічого не знала) — на все життя. Відбиток у дзеркальці усміхався: до біса покірність. Я вийшла з тієї вбиральні з чітким розумінням: краще бути поганою дівчинкою, ніж нещасною.

    Швидкою ходою я рушила до огрядного бородатого отця Макарія, щоб отримати його благословення. Бабуся проводжала мене суворим і пильним поглядом. Отець простяг руку, і я рішуче приклалася до неї губами. Після поцілунку на великій волохатій руці превелебного залишився чіткий слід від яскраво-червоної помади, якою я нафарбувала губи у вбиральні. Бундючність і зверхність отця Макарія моментально змінилися на здивовану безпорадність. Тієї миті ми двоє розуміли: це не просто витівка, а спланований бунт.

    Ніколи більше після того випадку мене не змушували отримувати благословення священика. Бабуся мене насварила, але після чергового «тиждівчинка» я побачила усмішку в її очах і кутиках вуст. Усмішку, без якої вона досі не може згадувати той ранок.

  • Чому феміністки такі агресивні?

    Чому феміністки такі агресивні?

    — Знаєш, тобі жилося б легше, якби в юності ти не вдарилась у фемінізм, — каже Павлик, колишній одногрупник з університету. — Через цей фемінізм у тебе з’явилося багато зайвого, що заважає тобі бути щасливою.

    — Право голосу, наприклад? — Павлику мої жарти несмішні.

    — Чому феміністки такі агресивні? — питає він.

    Розмови про агресивних феміністок навчили мене любити ближнього і позіхати із закритим ротом. Це прикрий стереотип. Будь-яка феміністка, котра мусить відповідати на такі питання дев’ять разів, на десятий переконає співрозмовника, що він має рацію. І так доведе поширену думку про те, що феміністки… — теж люди.

    А чи сама я часом не одна з тих феміністок, яких уважають агресивними? Раптом я почала подумки перебирати ситуації з минулого, коли своєю агресивною поведінкою ставила тавро на світлій справі фемінізму. І що ви думаєте? Виявляється, я і є та сама агресивна феміністка. Павлику, ти мав рацію, рятуйся!

    Років десять тому я працювала на радіо в парі з одним ведучим. Коли до студії приходили гості, робити каву завжди посилали мене. Якось після чергового «Приготуй нам з гостями кави» я запропонувала напарнику зробити це самому. І зручно вмостилася теревенити з гостями студії, як це зазвичай перед ефіром робив він. На жаль, виявилося, що мій співведучий не вмів користуватися кавомашиною. Після ефіру редактор пояснив, що як дівчині й хазяйці ефіру мені не личило так поводитись. Я запропонувала навчити напарника користуватися кавомашиною, щоб ми пригощали гостей по черзі. Це був перший, але не останній раз, коли я здобула звання «агресивної феміністки». Отже, я агресивна феміністка, бо не хочу виконувати функцію обслуги, ніби це винятково «жіноча» робота.

    Вдруге це сталося на пресконференції, коли посадовець, почувши від мене незручне питання, почав свою відповідь зі звертання «сонечко». Я його виправила, мовляв, «сонечко» — це не моє ім’я. «Вона грається у фемінізм», — перепрошували за мене старші журналістки. Отже, я агресивна феміністка, бо не почуваюся комфортно, коли малознайомі чоловіки звертаються до мене в пестливій формі.

    Якось в університеті я була не в гуморі. Викладач підійшов зі словами: «Посміхнися, такій гарній дівчині негоже бути похмурою». Я йому сказала, що декан сьогодні дуже набурмосений. Чому б йому не підійти і не повторити деканові те саме, що він щойно сказав мені. Отже, я агресивна феміністка, бо не хочу посміхатися на замовлення.

    Якби у всіх трьох історіях на моєму місці був темпераментний мачо, як-от Павлик, ніхто не назвав би його агресивним. Бо з розбитою губою важко говорити.

    Чи існують агресивні феміністки? Існують, Павлику. Так само як існують феміністки з четвертою групою крові, руді феміністки і феміністки з родимками. Бо це люди, і вони бувають різними. Однак, друже, мені здається, що ти часто приймаєш за агресію відмову грати за правилами, до яких ти звик через життя в патріархальному суспільстві.

    — А в юності ти мені подобалася, — каже Павлик. — Якби не весь цей фемінізм, може, у нас щось вийшло б.

    — Якби не весь цей фемінізм, ми з тобою не познайомилися б, — відповідаю я Павлику, своєму колишньому одногрупнику з університету.